1. Название Флэшбека.
►Доверие — главное условие дружбы.
2. Место и дата действий.
►Особняк Лоренсов, весна 1996, альтнативная реальность
3. Участники.
►Dakota Lorens, Fred Weasley
4. Краткий сюжет
► Всего около двенадцати часов назад лично познакомившись с Лоренсами, Фред уже успел настолько стать "гостем", что ему предложили переночевать в гостевой комнате. Воодушевленный таким успехом, он согласился на ночёвку, однако полночи заснуть не мог. Ну, во-первых он лежала на кровати в доме одной из самых богатых семей. Во-вторых, он заметил, что с этой семьей что-то не так. Но что именно.. Нет, эту причину можно вычеркнуть, ведь первая гораздо сильнее захлестнула Фреда. Плюс к этому парень, поже, нашел себе новую подругу среди бывших недругов. Что в этом особенного? Но ведь это та, кто, несмотря на всю свою привлекательность и популярность, почти ни с кем в Хогвартсе не общалась. Дакота. Блондинка, на которую все ученицы школы хотят быть похожи, с которой хочет встречаться добрая половина мужской её части и так далее и так далее. Впрочем некое подобие алчности - это не всё. Несмотря на это, Фред действительно подружился с Лоренс, казавшаяся ему раньше чересчур высокомерной и стервозной. Нет, конечно, это в Дакоте есть, но тем не менее..
И может это и неправильно и противоречит всем убеждениям блондинки, но эта девушка, эта человеческая девушка ей тоже явно очень импонирует. И всё же есть одна большая проблема: Дакота- будующая Пожирательница, а Фред - Орденовец.
Примерно к утру и в совершенно наисквернейшем настроении, Дакота отправляется спать. Хотя, какое там спать? Родители настаивают, нет, приказывают, чтобы Дакота пошла по их стопам, то есть, стала одной из членов Ордена Феникса.
Выбор падет на вторую гостевую спальню. Услышав, что гость за дверью не спит, Дакота зайдет к нему. И кто знает, чем закончиться их беседа...
Доверие- главное условие дружбы
Сообщений 1 страница 12 из 12
Поделиться12011-10-16 15:01:20
Поделиться22011-10-16 22:13:36
Це був чудовий вечір. Справді. І мова йшла не про якісь спеціальні шаблонні веселощі, про гарні манери або – що ж тут приховувати – вишуканість хазяїв. Всі ці дорогенькі бісики, коштовності, бірюльки, велика кількість слуг, найкращі посуд та меблі – все це не мало для Уізлі жодного значення. Хай вони б навіть пхали йому в рота по золотому галеону кожної хвилини і кепкували – він би мовча відкривав рота і слухав з повагою. Хоча ні, такого б Фред довго не терпів. Але все ж.
Щоб прояснити ситуацію – один з близнюків Уізлі був зараз вдома у сім’ї Лоуренс. Чого раптом? Це сталося випадково. Містер Лоуренс був одним з найкращих аврорів у Міністерстві Магії, та мав непогані відносини з Артуром, головним Уізлі. Одного чудового дня Артур попросив когось з синів – Фреда або Джорджа, байдуже – піти з ним на роботу та забрати деякі речі та сховати у себе в магазині. Не від закону, від Моллі – вона була страшніша за любий закон. Оскільки Джордж виявив бажання залишитись керувати магазином – та він просто хотів підкотити до їх молоденької помічниці – Фреду нічого не залишалось, як взяти дупу у руки та піти з батьком. Саме там, у Міністерстві вони й зустріли Антіоха. Молодший Уізлі не міг приховати свою повагу та пошану до цієї людини, все продовжував ставити питання, жартувати та взагалі вів бесіду більше за свого батька. Руде нахабо, ніяк по-іншому. Якби не велике бажання мати власний бізнес, Фред и Джордж можливо також подалися б до лігва аврорів – там були Грюм, Тонкс, пан Лоуренс та інші видатні люди. Але близнюки віддали перевагу покликанню дарувати посмішки та щастя, хоча б не на довго. Та й справи шли доволі добре.
Отож. Фред все не міг зупинитись, йому хотілось довше балакати з Антіохом. Навіть постійні сіпання батька, шо відлунювали хлопцеві на вуха такими фразами як «та досить вже базікати», «стули пельку, Фреде» або «не довбай пана Лоуренса, в нього і без тебе клопіт є» не затикали рудого. Аврор, мабуть вирішивши здихатися хлопця більш дієвим засобом, запросив його до себе на вечерю. Уізлі радісно погодився.
Того вечора він апарував перед домом Лоуренсів, і здивувавсь – смішний хлопчина, що був тут «мажордомом» вже чекав на нього. Моллі строго наказала не приходити з пустими руками, тому Фред приніс багатенько всякого з свого магазину. Джорджа теж було запрошено на вечір, але він вже мав плани, тай не хотів йти до людей, які його не знали. Фред сказав, що вони б мало здивувалися б побачивши його, бо – вірте чи ні – вони з Фредом однакові. Але як вже Джо зображував впертого барана, то ніщо не могло допомогти.
Той самий смішний хлопчина провів Уізли до великої кімнати – зали, та попросив почекати на хазяїв. Фред віддав йому принесені подарунки та почав роздивлятись портрети та фотографії. Він побачив обличчя доньки Лоуренсів, і знав – десь він її вже бачив. Білявка, обличчя таке – наче вона володіє світом, від постаті віє холодом. Ще є такий штат у Америці… Так, Дакота, рудий нарешті згадав. Вона була десь на рік молодша, чи на два. Судячи з її вбрання і атрибутики з Хогвартсу – дівча вчилося на Рейвенкло. Мабуть дуже розумне.
Нарешті з’явились хазяї разом з донькою і почалася вечеря. Все йшло добре, Фред не нахабнів (на його думку), і пан та пані Лоуренс були дуже привітні та щирі. Не як ті пихаті Малфої, що й перекинулися б над своїми грошима. Все йшло надто добре, шо Фред не помітив як час пройшов. Він вже хотів вертатись додому, але пані Лоуренс відмовила – сказала вже пізно, тай вони дуже раді гостеві, хай залишиться. Фред посміхнувсь.
- Та ви що. Дякую звичайно, але ж я не мале дівча, аби темряви лякатись. Тим паче я можу апарувати, зараз до власного помешкання стрибну тай по тому.
Але мадам таки не відпустила його, і вони продовжили вечір. Фред відправив братові патронуса з повідомленням, раптом той хвилюватиметься. Десь о першій годині вони нарешті повкладалися. Фредові виділили простору кімнату, з вікнами на сад, він почував себе просто бароном, аж незручно стало. Хлопець вмивсь і забравсь у м’яке, наче зроблене з суцільних янголів, ліжко. Чогось він думав, що дуже втомивсь і одразу засне. Але ні – голова торкнулась подушки, а очі розплющились як навіжені. Рудий прислухавсь, аналізував весь вечір у голові. Лоуренси були грані люди. Не хизувалися своїми грошима, були дуже відкриті та щирі з ним. Але що було не так? Що ніяк не вкладалося в голові у хлопця? У голові з’явилося обличчя Дакоти. Якась вона була холодна, незрозуміла, мовчазна. Вона посміхалась та підтримувала бесіду, але це було так… Уізлі не знав як. За вечір вони наче стали ближче, добре поспілкувалися, пізнали один одного краще. Але щось все ж було не на своєму місці.
Фред крутивсь пів ночі, потім трохи покімарив, але не довго. Чортихаючись, він виліз з ліжка та підійшов до вікна. Надворі було по справжньому гарно, свіже ранкове повітря – хлопець відчинив вікно и вийшов на балкон. Не знаючи, скільки хвилин пройшло, Фред стояв спираючись на поручень в одних трусах. Раптом він почув якійсь шкрябіт. До нього дійшло, що хтось просивсь до нього у двері. Уізлі пройшов до дверей, та так у самих трусах і відчинив їх. На порозі стояла Дакота.
Если по украински хреново, или тебе не удобно, я готов запросто сменить его на русский)
Поделиться32011-10-17 08:30:05
Чергові весняні канікули, нічого не віщували. Дакота спокійно сиділа в своїй кімнаті, перечитуючи книги з бібліотеки. Кассіопея, мати дівчини, часто дивувалася, як за свої вісімнадцять, Когтеврана подужала стільки книг, скільки не подужала тридцятирічна жінка ...
І все було як завжди: підйом, сніданок, після чого Дакота поїздила верхом, потім фехтування ... Так протікали всі її канікули. Ніякого різноманіття. Але от сьогодні, коли дівчина, як завжди дивилася пошту, не написав їй хто-небудь з Хогвартса, Дакота натрапила на лист від батька.
Мила Дакота!
сьогодні до нас прийде твій друг з Гогвортсу. Приведи себе в порядок. Скажи прислузі, щоб особливо нічого не готували.
АнтіохP.S. пам'ятаєш то червона сукня? Одягни його. Воно тобі дуже личить [/ i]
Дакота, природно, думала, що батько говорить про Міхаель, хлопця з Когтеврана. Кулею залетівши до себе в кімнату, відкривши шафу, який займав півкімнати, дівчина почала перебирати речі, шукаючи сукню. Воно було по-справжньому чудове: червоний шовк, відкрита спина. Одягнувши його, Дакота покрутилася перед дзеркалом. Прислуга, забирається в цей момент в кімнаті, не зводила з дівчини очей. Досить хмикнувши, розпустивши волосся, дівчина взяла в руки гребінець і сіла на ліжко. Як-то все це дивно. батько Мікі-пожирач смерті. І з чого його раптом запрошувати до нас додому? Чи вони нарешті зрозуміли, що я уде не маленька дівчинки і можу сама приймати рішення, що стосуються мого життя ?..
Залишившись годину дівчина не знаходила собі місця. Бігала по будинку як божевільна, допомагала прислузі прикрашати зал. Дакоту було просто не впізнати. О, якби вона, хто насправді прийде, Когтевранка б розірвала всі ці прикраси і. напевно, спалила б будинок. Намотавши невідомо яке коло, Дакота, перевіривши все, піднялася до себе в кімнату. Минуло хвилин п'ять, в низу почулися жваві голоси. Хлопчисько, зазвичай виконував дрібну роботу по дому, зайшов, немає, забіг, а ще точніше, залетів до кімнати міс Лоренс, тримаючи в руках коробку. Поставив її перед дівчиною. Кивнув головою і втік. Дакота посунувся до коробки, відкривши її, семікурсніца побачила товари з магазину близнюків. Дакота була частою покупницею цього магазину, знала всі товари. Зараз у коробці лежали їстівні Чорні Мітки, іриски «Гіпер'язичкі», канарково помадки, гарячкові льодяники, непритомні горішки, і якась коробочка, що лежить на самому дні, загорнута у фіолетову папір. [i] Хм, фіолетовий ... Мій улюблений колір. Про це знав тільки Міка і батько з матір'ю. Знявши папір, розгорнувши коробочку, Дакота скрикнула.
- Ой, Карликовий Пухнастик. Ще і фіолетовий! - дівчина погладила його по голівці, і той блаженно замурчал, - який гарненький. Будеш Фіолетіком, згоден? - посадивши Фіолетіка на плече. Когтевранка вийшла з кімнати і тепер не поспішаючи йшла по коридору. Зупинившись біля колони, Дакота подивилася вниз, на перший поверх. Там стояв Антіох і ...
- Фред ... - видихнула дівчина, сховалася за колоною, закривши обличчя руками. Пухнастик щось підбадьорливо зафирчал, потеревшісь про щоку Когтевранкі, але та абсолютно не звернула уваги на нього. За Дакотою піднялася мати, грубо підняла дочку за лікоть і сказала, що про її потворне поведінці вони поговорять пізніше. Дакота разом з Кассіопея спустилася вниз. Звичайна награна усмішка, через що семікурсніца тут же отримала від матері по спині. Кинувши на неї косий погляд, Дакота мило посміхнулася Фреду.
За столом батько, як завжди, жартував. Дакота спочатку сміялася, але потім перестала. Ну не просила вона запрошувати Фреда, ну не просила! А коли мати не відпустила хлопця додому, Дакота встала з-за столу і пішла в свою кімнату. Знявши сукню, одягнувши білу футболку і галіфе, дівчина вийшла на балкон. Морозне повітря заспокоював, охолоджував палаючі щоки. Близько першої години в кімнату зайшла мати Дакоти, зажадавши. Щоб Когтевранка зараз-же вибачилася. Звичайно, пішов відмову, після чого-ляпас. Аристократично-бліда шкіра почала стрімко червоніти. Кассіопея пішла. Ще якийсь час постоявши на балконі, Дакота зайшла до себе в кімнату. Щека була вже не такою червоною, але навіть дальтонік побачив би відмінності. Зітхнувши, посадивши Фіолетіка на плече, вийшовши з кімнати, Дакота підійшла до вітальні, яку виділили Фреду. Постукавши у двері, вона зайшла. Хлопець вийшов з балкона, ліжко було розправлена. Дактилі зміщене відвела погляд. Батько не дозволяв ходити собі в одних трусах, тому для дівчини це було якось, незручно, чи що.
- Ем, дякую за Пухнастик. Як ти вгадав з моїм улюбленим кольором? Загалом, спасибі що прийшов - Дакота закрила рукою щоку, ще палала удару.
Да нет, ничего, нормально)
Отредактировано Dakota Lorens (2011-10-17 08:33:34)
Поделиться42011-10-19 00:13:50
Коли Фред побачив у дверях Дакоту, він подумав що йому привиділось, і вже хотів зачиняти двері. Але вона не виблищувала білим світом, не була прозорою та холодною, та й наче пахла приємно. Дівчина пройшла у кімнату, ат наче трохи знітилась. Фред вирішив, що мабуть його поява у самих трусах була занадто фамільярною, особливо у чужому домі. Тому він швиденько стрибнув до стільця, та натяг широкі штани, у яких власне й прийшов. Так наче було краще. Дакота тим часом почала розмову.
- Ем, дякую за Пухнастик. Як ти вгадав з моїм улюбленим кольором? Загалом, спасибі що прийшов
Фред посміхнувсь та сів на ліжко, жестом запрошуючи дівчину приєднатись. Ліжко було просторе, на нього б всі однокласники Фреда залізли і ще й місце лишилося б.
- Та нема за що. З кольором не вгадував, так взяв…наймилішого. Це вам спасибі за те що запросили, твій батько великий аврор. І мати наче дуже приємна жінка.
Хлопцеві здалося, що Дакота не дуже хотіла розмовляти про батьків. Рука знову потяглася до щоки. Фреду навіть привиділось, що в неї на щоці відбилася жіноча рука. Але ставити такі питання було не дуже тактовно, навіть для Уізлі. Але можна було зайти з іншого боку.
- З тобою все добре? Ні, ти гарно виглядаєш, але може…щось не так?
Врешті решт, ця родина теж мала свої таємниці та секрети, і в рудого вже почали закрадатися сумніви, чи такі вони щирі були протягом вечора, чи все то було брехнею. Бо Дакота зараз не виглядала дуже щасливою. Скоріш втомленою, та з явним бажання втекти з цього місця як найшвидше.
Вочевидь Фред звик до іншого ставлення у родині. У Уізлі завжди були великі сім’ї , всі намагалися підтримувати стосунки, були дружніми. Та і Моллі з Артуром дітей любили, ніколи їх не били, і все завжди було тепло і добре, якщо не враховувати історія з міністерською ганчіркою Персі. Але про нього ніхто згадувати не хотів.
- У вас дома дуже добре. Я не про вбрання кажу, а загалом. Така тепла атмосфера.
Кажи, Фреде, кажи, зроби дівчині приємне хоч на словах.
- А ти одна у родині? Он у мене повно всіх. Навіть власна копія є, правда вона нахабно називає мене своїм близнюкам і навіть відповідає на ім’я Джордж, але всі розуміють – це просто невдале клонування. Найкраще коли тебе порівнюють з іншими. Ось наприклад – один брат працює у банку, інший вивчає драконів – він на них схибивсь, може й одружиться на одному, інший брат у Міністерстві, ще один постійно рятує світ з цим очкастим хлопчиком, а сестра…ну, вона ж сестра, виняток у родині.
Уізлі дуже ліниво потягнувсь і посміхнувся дівчині. Чомусь він хвилювався за неї, на мить він даже захотів пригорнути її, та заспокоїти, сказати, що все буде добре. Але мабуть це просто наслідки поганого сну.
- Щось я все про себе та про себе. Знаєш, якось дивно. Я ж добре знаю твоє обличчя, і навіть ім’я пригадав коли прийшов. Стільки років провчились разом, і я чомусь нічого про тебе не знаю.
А й справді. Фред і Джордж мали багато непоганих приятелів з Хаффлпафу та Рейвенкло, і знали майже всіх хто буд з різницею плюс-мінус три роки від них. А ось Дакота… Чому Фред нічого пов’язаного з нею не міг пригадати. Чи він її не помічав? Чи вона не хотіла, щоб її помічали? Наче ні. Дуже гарна, їй пощастило з зовнішністю, хлопці вишикувалися за нею в ряд до дверей вітальні Рейвенкло. Чому ж для Фреда вона була як чиста книга, абсолютно?
Невідомо. Але зараз найкраща мить щоб все виправити.
- Багато з ваших ходили на зустрічі Армії Дамблдора, а тебе наче там не було? Чого? Ти не знала, чи не хотіла. Чи тобі було ліньки? Чи ти чхати хотіла на всіх і я довбаю тобі мозок?
Рудий знову посміхнувсь.
- Я жартую, просто зустрівши нову людину хочеться пізнати її краще. І знаєш скільки хлопців мене вбили б, якщо я б сказав що провів з тобою ніч на одному ліжку? Нащо їм знати, що ми були вдягнені та просто розмовляли?
Фред отягнувсь та легенько погладив Пухнастика. Той щось промурликав, мабуть йому сподобалось. Дакота посміхалася якось ніжно, та незвично. Дивлячись на таку красу, серце кожного чоловіка починає співати гучні балади. Вона була струнка, білява, і навіть у такому піжамно-домашньому вбранні виглядала надзвичайно привабливо. Якби Фред був котом, він би вже облизнувсь.
Хлопець легенько торкнув дочку хазяїв за коліна, та весело вимовив.
- Ну давай, білява, розповідай про себе мені все. Ми все одно не спимо, хоч витратимо час на щось приємніше.
Поделиться52011-10-21 15:09:37
Почуття. Прийди і за руку візьми, мрію життя я відчути. Не думаю, що я пізнав, ту роль? Що Бог мені в житті дал. Я поділився планами з творцем, у відповідь лише розсміявся він, а що діється в думках у мене, зрозуміти не в силах навіть я. Я лише хочу відчути любов, і відчути тепло рідного дому, адже в жилах у мене біжить жива кров, і я готовий дарувати свою любов іншому.
Сівши на ліжко, Дакота підібрала під себе ноги. Вона сиділа так завжди. Кассіопея цього, звичайно, не схвалювала і всіляко намагалася відучити дівчину від цієї звички, але все було марно. Зараз, знову сидячи так на ліжку, Дакота мовчки розглядала Фреда, немов хотіла запам'ятати в ньому кожну деталь.
- - Так немає за що. З кольором не вгадував, так взяв ... наймилішого. Це вам спасибі за те що запросили, твій батько великий Аврора. І мати як дуже приємна жінка.
- сказав Фред, погладивши Фіолетіка.
- Та нема за що. А батько правда великий аврора? Він не любить говорити про свою роботу. - Дакоті зараз не хотілося говорити про батьків, тому вона вирішила перевести тему. Бавовна. Тут же з'явилася Мері, одна з численних прислуги в домі Лоренсо.
- Мері, мені як завжди. І Фреду, напевно, теж - дівчина мило посміхнулася Орденовцу.
- - З тобою все добре? Ні, ти добре виглядаєш, але може ... то не так? - Фред явно був стурбований тим, як дивно повелася Дакота. Поки Когтевранка боролася з собою, розповідати Фреду чи ні, прийшла Мері, поставивши тацю з напоями поруч на столик.
- Мохіто з лимоном. Пригощайся - сказала Дакота, передаючи келих Фреду.
В руках незрозуміло який келих мохіто з лимоном, в голові паморочиться лише одна мелодія, мелодія її серця. Її розбитого серця. Немов порожнеча опанувала їй тоді, небачене хмара нависло над Дакотою, поливаючи її невидимим дощем і пускаючи блискавки в підстави. Відкинувшись на спинку ліжка, Дакота із захватом втягнула повітря, насолоджуючись тріском дров в каміні. Напівтемрява кімнати .... гра тіней на стінах, полицях ... тиша, що порушується лише диханням дівчини й хлопця, тріск дров у каміні, що грає вогню .... все це створювало відчуття нереальності.
-Зі мною все добре. Так, від матері дісталося, не звертай уваги ... - сказала Дакота, потягуючи мохіто. Щось у Фреде було таке .. . Ні, Дакота ніяк не могла назвати його красенів, але з ним було легко спілкуватися.
-А ти одна в родині? - запитав Фред. Багато хто вважав, що Дакота поводиться замкнуто можливо через те, що у неї брак уваги від батьків.
- Ні, я в сім'ї одна і ніколи про це не шкодувала. Чула, у тебе велика сім'я. Кому як, але я віддаю перевагу хоч удома побути одна, або покататися на коні - Фіолетік на плечі кілька разів муркотів, коли Фред чухав його.
- Багато хто з ваших ходили на зустрічі Армії Дамблдора, а тебе ніби там не було? Чого? Ти не знала, не хотіла. Чи тобі було ліньки? - Фред торкнувся саму нелюбиму тему Дакоти. Думай, Дакота, думай ...
-Ну, я не люблю бути односторонньою і постійно бути прив'язаною до одного місця. Мені Панси розповіла, що розкрила якийсь загін, але я її сильно не слухала. А потім мене і Місяць кликала, і Чжоу, і Невілл ... Я говорила, що прийду, а саму мене щось не тягнуло ... - мохіто скінчилося. Дакота знову грюкнули, і Мері знову з'явилася з черговим келихом в руках.
- Я жартую, просто зустрівши нову людину хочеться дізнатися її краще. І знаєш скільки хлопців мене вбили б, якщо я б сказав що провів з тобою ніч на одному ліжку? Навіщо їм знати, що ми були одягнені і просто розмовляли? - Дакота посміхнулася, піднявши очі на Фреда. Раніше Дакота бачила в ньому лише жартівника і просто веселого хлопця, а тут подивилася на нього з іншого боку ...
Фред, может, добавим немного романтики?)
Поделиться62011-10-28 18:27:36
Фред і не зглянувсь, як у кімнаті вже з’явилися напої. Мохіто з лимоном. Трохи дівчачий вибір, але хазяйці не можна було відмовляти. Хлопець навіть радів своєму становищу на даний момент. Його цікавило, що Дакота робила одна серед ночі у його кімнаті. Невже вона до всіх гостей отак заходила о третій ранку, просто щоб потеревенити та випити Мохіто з лимоном. Чи їй ні з ким було поговорити, і вона побачила у живому та веселому Фредові людину, з якою можна про щось поговорити, розділити якісь турботи. Імідж доброго хлопця доволі часто грав Уізлі на руку. От Джордж був не такий. Він більше полюбляв амплуа мовчазного романтика, який іноді переходив у монстра кохання. Дурний наївний Джордж.
-Зі мною все добре. Так, від матері дісталося, не звертай уваги ...
Але рудий таки звернув увагу, що все було не так добре, як вона казала. Ситуація у будинку, чи у родині загалом, була якась напружена і зовсім не відповідала тому, що Лоуренси намагались показати.
Дівчина розповідала про себе, а точніше відповідала на питання прискіпливого рудого хлопця.
-Ну, я не люблю бути односторонньою і постійно бути прив'язаною до одного місця. Мені Панси розповіла, що розкрила якийсь загін, але я її сильно не слухала. А потім мене і Місяць кликала, і Чжоу, і Невілл ... Я говорила, що прийду, а саму мене щось не тягнуло ...
Але він не слухав. Десь на задньому фоні лунав голос дівчини, тихий та ніжний. Наче в ньому було приховану всю ту чуттєвість, яку вона намагалася приховати зовні. Фред начепив милу посмішку на обличчя, та розслабивсь. Поки вона розповідала, він акуратно розглядав її. Біляве волосся – Фред ніколи не любив білявок, вони здавались йому бляклими, одноманітними, всі на одне обличчя. Але ця… Ця перехоплювала дух, її волосся, навіть не розчесане і не виблискуюче, зводило з розуму, наче сніп чистого золота. Фігура дівчини, така струнка і мініатюрна. Якби вона була двометровою моделлю з дівчачих журналів Джинні, Уізлі би окинув її оком, як непогану картину або річ, і не звернув би уваги. Та Дакота притягувала. Ніжна шкіра, до якої Фреда так і поривало доторкнутись, чисте світле обличчя, очі такого голубого кольору, якого навіть янголи ніколи не бачили. Фред затримавсь у її очах. А точніше – він у них потонув. Розтворивсь у цьому синьому мареві, намагався прочитати її душу крізь це скло морського кольору.
Хоп, і на столі знову з’явилось Мохіто.
Ну що, друге Мохіто це вже не жарт. Ми вирішили стати суспільством анонімних алкоголіків, чи наша гра переходить на новий рівень?
Фред не міг згадати і разу коли б він сп’янів. На всіх вечірках та гулянках, скільки б він не пив, максимум що могло статись – він би частіше бігав би до туалету. А ось його мозок залишався чистим, та не розбавлений алкоголем. Мабуть тому що в голові у нього була сама сіра рідина.
Чи сп’яніє Дакота? Може вона прийшла сюди з певною метою? Не те щоб я був проти, але ж… якось це незручно.
Тепер вже дочка Лоуренсів роздивлялася Фреда. З неї мов злетіла її маска і очі з такою самою зацікавленість блукали по хлопцеві. Якщо враховувати, що Фред сидів тут оголеним торсом, що йому дуже подобалась Дакота, що дівчина вже випила достатньо Мохіто аби збожеволіти.
Фред поставив келих на стіл, та придвинувсь ближче до дівчини. Хлопець підняв руку і, затримав її на декілька секунд, акуратно торкнувсь обличчя дівчини. Точніше підняв її за підборіддя і повернув до себе тією щокою, яку вона закривала від нього пів години тому.
- Так що, - майже прошепотів Уізлі, - кажеш, що вже не болить?
На диво, але ні Фред ні Дакота зовсім не напружились. Цей дотик не віддав розрядом електрики, як це було колись с Роузмарі Бауер. Дакота просто сиділа, Фред просто тримав її. Але може саме у цьому полягала вся інтрига? Можливо це були якісь нові стосунки, новий розвиток відносин між людьми. Провести експеримент? Що станеться, якщо вони обидва трохи втратять мозку? Не дізнаєшся поки не спробуєш.
Уізлі нахиливсь і дуже ніжно, наскільки це було тільки можливо, поцілував Дакоту у ту саму щоку. Затримав поцілунок ненадовго, і майже одразу відхиливсь.
- Сподіваюсь, так тобі буде краще.
Це було занадто? Це був вірний крок? Чи цього було замало?
Поделиться72011-10-29 16:50:22
«… потеряться легче, чем найтись…
Мы всегда кого-то ищем,
Но нас самих редко находят-
Так много замков, и почти нет ключей»
Ви коли-небудь бачили море? Бачили, як вона хвиля накочується на іншу, бажаючи розтоптати, знищити суперницю? Дакота не бачила. Вона відчувала. Відчуття, що були у неї всередині, то з'являлися, то падали замертво. Вони були схожі на занепалих ангелом. Занепалих, але вільних ...
Він був з нею. Її душа, її серце. Багато хто помічав, що в Гогвортсі парочка кидала один на одного погляди, але ніхто з них не міг припустити, що все збудеться саме так. Другий стакан мохіто абсолютно не давав про себе знати. А може і давав, але десь там, глибоко-глибоко ...
Поки вона говорила, Фред з ні прикритим цікавістю розглядав її. Так, звичайно, не розчесані волосся і звичайна сіра футболка з галіфе разом виглядали не зовсім аристократично, але все ж ...
Фред прибрав склянку і підсунувся ближче до Дакоті. Так акуратно, так ніжно, так безшумно. Підняв руку, на кілька секунд затримавши її в повітрі. Акуратно взявши Когтевранку за підборіддя, хлопець повернув її обличчя до себе. Тією стороною, на якій залишалися ще ледь помітні обрис руки матері. Дотик не давало тієї енергії, скажено розлітаються по всьому тілу, немає. Але от поцілунок, хай і в щоку, нехай навіть схожий на дитячий-перевернув все з ніг на голову.
-Сподіваюся, так тобі буде краще- відсторонившись від Дакоти, зруйнувавши останній бар'єр між ними, сказав Фред.
-Напевно. Спасибо- Дакота поклала голову сидить Фреду на плече. Він ніколи не здавався їй таким красивим. Вона завжди бачила в ньому лише жартівника і веселого хлопця, а тут. Вона не знала, що робити. Мікаель, Дакота, звичайно, нічого не обіцяла, та й у Фреда, напевно, була дівчина. Але ж виникає відчуття, поривалися стрибками назовні, що просять хоч раз порушити те, що правильно. Несподівано для самої себе, Дакота згадала той час, коли бігла геть з дому, в легкому платтячку, бігла вгору, на скелю. Коли босі ноги давно перетворилися на криваве місиво. Але темрява і тиша, невгамовні, невблаганні, повзуть разом з тобою, стежать за кожним кроком, а як тільки обертаєшся - розчиняють дівчину в себе. Невже це кінець? За що ти борешся з цієї чортової скелею? Невже за своє нікчемне життя? Зроби крок - і ти відчуєш останній у своєму житті політ. Упертюх-вітер буде приємно пестити твоє обличчя Останній мить блаженства ... Але ні, ти хочеш вмирати довго, насолодитися своїми муками сповна? І ось, коли вже збираєшся зробити останній крок, згадуєш про друзів. Про Міку, про Чжоу, про Місяць, про Трейсі, про Анну. Згадуєш і розумієш, що є ті-кому ти потрібен. Тоді відходиш від краю виступу, розвертається і повільно йдеш назад. Але на півдорозі зупиняєшся. Витерши сльозинку з лиця, тихо сказавши «Міка, я люблю тебе», розбігаються і стрибаєш вниз. І чи то вітер, то ти сам розгортається в польоті і входиш у воду за правилами, як вчили тренера. «Щасливий той, хто падає вниз головою, світ для нього, хоч на мить-інший ...» виринають, дивишся з низу вгору на скелю і розумієш, наскільки вона була висока. Її верхівку навіть не розгледиш в нічному небі. Але посміхаєшся і могло виходиш із води, вирушаєш додому. Батьки навіть не хвилюються, а ось слуги-в черговий раз запитавши «Знову зі скелі стрибала?», Наливають теплий чай ...
Спогад настільки охопило Дакоту, що вона знову згадала вітер, що дме в обличчя, холод води ... Фред був одним з тих, через кого Дакота в перший раз не стрибнула. Тоді, вона стояв у цьому списку першим. І ось зараз він тут, поруч. А що ще Дакоті потрібно для щастя?
Тиша, різко настала в кімнаті, не збиралася закінчуватися. Здавалося, навіть вогонь замовк, чекаючи чогось. Прибравши голову з плече Фреда., Дакота підняла на нього очі. Всі часто говорили, що морський колір очей заворожував і притягував. Фред був звичайним хлопцем. Високий, спортивної статури, рудий ... Хоча ні, вже вицвілий рудий, коричнево-палевого, напевно. Але ... Він просто притягував Дакоту. Можливо це буде перший і останній раз, можливо, я про це сильно пошкодую ... Набравши носом побільше повітря, Дакота пригорнулася до губ Фреда.
Поделиться82011-11-05 01:15:01
Немає жодного прискореного серцебиття, ніяких фанфарі не грає десь над головою, світ не став світліше чи радісніше виглядати. Він все ще сидить у слабо освітленій кімнаті, на м’якому ліжку. Поряд з ним білява дівчина. Перед очима не грає полум’я, вітер з балкону не коливає романтично волосся дівчини, кольорові бульбашки не стрибають по кімнаті і серце на наповнюється новими почуттями, а в голові не б’є декілька сотень барабанів. Нічого цього не трапилось. Ніяких почуттів. Вперше в житті Фред нічого не відчув цілуючи дівчину. Але ж все здавалося таким простим. Хіба ні? Двоє людей між якими немає жодних стосунків, просто зустрілися, просто сподобались один одному десь на фізичному рівні (ніхто вже не згадує про інтелектуальний), і все що тепер потрібно – розслабитись, та, можливо, продовжити свій вечір у більш романтичній обстановці. Ні-чо-го.
Уізлі розцінив свій поцілунок як дружній жест – він був дуже привітним хлопцем, тому простий поцілунок у щоку…він може мати велике значення, а може бути просто формальністю. Та й Дакота наче не здивувалась, не знітилась і не відштовхнула його з криками. Навпаки, вона притулилася до нього, як мала дитина, як дівчинка, яку вже давно ніхто не обіймав. Просто так, по-людському. Як тільки її голова торкнулася його плеча, Фред відчув. Велике бажання…захищати її. У цей момент вона була така беззахисна, маленька. Хотілося пригорнути її до себе та обіцяти, що все буде добре. Фред знов подумав, що родинні стосунки Дакоти не такі вже й родинні та теплі. Вони сиділи вдвох, обійнявшись, хлопець не ворушивсь. Більш того – він намагався навіть рідше дихати, аби не зруйнувати спокій своєї нічної гості. Ця раптова роль захисника збуджувала у ньому зацікавленість.
Чи не почне вона ревіти, бо я щось зовсім не вмію втамовувати дівочі сльози. Матір божа, ну чому це завжди відбувається саме зі мною, хоч би раз хто пішов хнюпати носом до Джорджа, чи Рона. Хоча що його йти до тих ідіотів, вони ж тільки реготати й вміють.
Дівчина посунулась і Фред, на своє полегшення, помітив, що плакати вона не збиралася. Навпаки, в неї був такий вираз обличчя, наче вона довго про щось думала, але ніяк не наважувалась діяти. Уізлі тільки хотів відкрити рота, як його затулив новий поцілунок. Ніжний, невпевнений, несподіваний. Дакота наче самими губами просила його відповісти, не відштовхувати її. Саме цим рудий і займавсь. Чи було це вірним рішення? Чи не було це нахабством прийти в гості до людей та обсмоктувати їх доньку ніччю у гостьовій кімнаті.
Ох, Фреде…Ти як завжди лізеш не туди куди треба. Зупинись, поки ти дійсно нікуди не…поліз.
Але слухати свій мозок вже було ніколи. Зацікавленість. Ось що охопило рудого. Він бажав знати, чим це закінчиться, у що перейде. Не можуть же вони довіку тренувати поцілунки один на одному, бо тут Фред міг і програти. Але ці нові відчуття нарешті почали прокидатись. Він смакував чужі губи на своїх, прислухавсь до кожного рецептора. Що буде те буде. Фред заплющив очі і взяв ініціативу на себе. Він легенько провів рукою по шиї дівчини та запустив руку у її волосся, трохи сильніше притискаючись до губ дівчини. Він залишив місце бажанням Дакоти – якщо вона хоче поглибити поцілунок – нехай. Якщо захоче припинити – він теж не буде проти. Уізлі дивувався власній байдужості. Він діяв вже автоматично, не вкладаючи нічого у свої рухи та дії.
Рудий плавно перейшов до кутків губ дівчини, цілуючи їх ніжно, та швидко. Цей маневр він проводив вже не раз. Фред перейшов до підборіддя, спускавсь вниз до шиї, слабкими цілунками покривав білу шкіру дівчини. Вдовольнившись шиєю – наче невдалий вампір – він поцілував її у ключицю, вже більш наполегливо, залишивши на шкірі легкий червоний слід. І знов повернувся до губ. Він трохи відкрив власні губи, думаючи зробити поцілунок «французьким». Але зупинивсь.
Щось було не так, щось було не правильно. Юнак ще декілька раз покрив своїми губами губи Дакоти, даючи їй зрозуміти, що продовження не буде. Він не хотів її відштовхувати різко, якось ображати. Він просто не міг. Йому здавалося, що він когось зраджував. Це було доволі дивно, враховуючи що дівчини у Фреда зараз не було. Але ця ситуація…вся ця ніч – вона наче робила з нього іншу людину, змінювала все довкола.
Ти що, прийшов сюди дурня клеїти? Побачив дівчину і давай її одразу цілувати? Схаменися, Фреде, це на тебе не схоже.
Цього разу Уізлі мав погодитися з власним внутрішнім голосом. Він трохи посунувсь від Лоуренс, намагаючись вкласти у свій погляд все, що не міг вимовити словами.
- Дакота…вибач, я… я не можу так, це…не моя стихія.
Тааааак, це явно була не краща репліка Фреда у його житті, могло бути набагато краще.
- Не ображайся, але це якось неправильно. Я відчуваю себе наче…
Хотів сказати «у полоні», але дуже вчасно схаменувся. Він не хотів продовження, бо жодному з них воно не було потрібно. Тупі поцілунки не вирішать проблем Дакоти, а для Фреда…Ну йому взагалі мало що у цьому житті справді потрібне. Яка романтика, коли в нього голова забита іншим. Та й, скажемо правду – якби ви знали що десь поряд у будинку спить один із кращих аврорів світу, чи намагалися б ви клеїти його доньку? Завжди є ризик, що він залишить від вас маленьку смужку попілу.
Тепер Уізлі відчував себе найповнішим ідіотом у світи. Він потріпав себе по волоссю і різко підскочив.
-Чортова матір, вибач Дакото. Все вийшло зовсім не так, як я б того хотів.
Менш за все Фред зараз хотів побачити у тих неймовірних синіх очах ненависть або сльози.
Поделиться92011-11-06 16:57:39
Ні, ні то це було. Зовсім ні те. Обидва розуміли, що робили неправильно. А почала це все-Дакота. Вона навіть перестала відповідати на поцілую Фреда, дивлячись кудись у далечінь. Про що мріють усі підлітки? Про хлопців і дівчат, про кіно і романтики, про багатому домі і окремої, великій кімнаті? Майже все це було у Дакоти, але їй це не було потрібно.
- Чортова мати, прости, Дакота ... - Фред поплескав себе по рудим волоссям. Але просто не знав, що робити ...
Звична маска незворушності і спокій тріщала по швах. Це всім постійно бачилося кам'яне обличчя Дакоти, не виражав жодної емоції, очі, що здавалися живими, але часто виражали мудрості не погодам, вічно холодні і не злочинні. Немов квадратне рівняння для восьмикласника. Його можна не розуміти, але коли розібратися, розкласти все, вона виявляється самим елементарним. Так і Дакота. Варто дізнатися її трохи глибше, вона виявиться вразливою і крихкою дівчиною.
- Фред, все в порядку. Правда - мовчання ... а що ще тут може бути? Тільки мовчання, вічно відразливе все. Треба було якось розворушити ситуацію.
Починалася гроза. За кілька хвилин небо вкрилося шаром сірих, непроглядних хмар, важким ковдрою вкривають місто. Дакота не повинна під дощем привертає дуже велику увагу. Цілковите божевілля - спускатися вниз, повний людей, де напевно батьки пристануть в питаннями .. Це як публічний будинок, наповнений гарячими жінками, просочений духами і завалений подушками, в який тебе запрошують випити чаю. Дакота встала, одягнувши чорні балетки, акуратно стоять під ліжком. І тут в голові Дакоти дозрів план. Відкривши балкон, Дакота вийшла на вулицю. Нічна прохолода приємно холодить легені, обволікаючи білосніжне обличчя. Вдихнувши, когтевранка закрила очі. Упертюх-вітер продовжував пестити особа, покриваючи його швидкоплинними поцілунками. Дакота свиснула. Обертатися на Фреда і дивитися на його реакцію вона не стала. Просто стояла і чекала на балконі, починаючи замерзати. За вимощеної вулиці лунало тихе цокання, Дакота сама його ледве чула. Розвернувшись, дівчина легко встрибнула на балкон. Вона було схоже на самогубцю-після невдалого поцілунку хотіла покінчити з собою. Але це було далеко не так. Йдучи по тонкому бордюру, ширина якого була не більше чотирьох сантиметрів, дівчина зрідка балансувала руками, намотуючи кілометраж на балконі.
- Знаєш, Фред, мені моторошно набридло сидіти в цій кімнаті. Та й на балконі не дуже. Може, на вулицю. Починається гроза, дуже хороший час. Давай, виходь, буде здорово! - Повернувшись до хлопця особою, Дакота весело підморгнула йому і ... стрибнула вниз. Ні, ні на вулицю, немає, ні на батут ... Вона приземлилася ... на коня.
Уявіть собі коня, молочно-білого, без жодної плямочки з синяво-блакитними очима. Зараз вночі, він кидався в очі, але був схожий не на коня, а на примари. А взимку його взагалі не було видно, він зливався зі снігом. Дакота навчила його ходити по снігу, не залишаючи слідом і взимку іноді сама втрачала його, відпускаючи гуляти одного. На Тауро, так звали коня, а по індійському це означає-вітер, не було ні сідла, ні вуздечки ... Дакота це люто відкидала, вважаючи за краще їздити на коні, тримаючись на гриву.
-Давай, Фред, спускайся! Якщо боїшся стрибати, спустити по сходах - когтевранка вказала рукою на пожежну драбину, що знаходиться близько балкона.
Таура нетерпляче встав на диби. Йому хотілося швидше кинутися в ліс, якомога далі. І Дакоті теж. Там вони обидва відчували себе по-справжньому вдома.
Дочекавшись Фреда, Дакота нахилилася над вухом Тауро:
- Таура, тільки тихше, добре? У нас гості. Потім поганяємо з тобою, я обіцяю - кінь повів вухами і Дакоту зовсім не послухався, кинувшись в ліс. Будинок залишився далеко-далеко позаду. Вітер, що дме в обличчя витискав сльози. Дакота зрідка оглядалася на Фреда. О, так, зараз почнеться найцікавіше ... Дакота вже здогадалася, що хотів зробити Таура. Молочно-білий жеребець піднімався на горі, перескакуючи з каменя на камінь, як молодий гірський баранчик. Нарешті, вони опинилися на вершині скелі. Дакота подивилася в нічну темряву, трохи мружачись. Верхівка у гори була схожа на прасувальну дошку, а поруч, десь за сто метрів знаходилася ще одна, точно така ж скеля. Жеребець вдихнув, набравши в легені побільше повітря.
- Фред, тримайся міцніше. Зараз буде весело - сказала Дакота, міцніше взявшись за молочну гриву. Кінь розбігся, відштовхнувшись від краю виступу і стрибнув. Здавалося, що трюк виконували каскадери, адже висота до землі була десь кілометрів зо два. Один невірний рух-і кінець.
А стрибок, тим часом, все продовжувався. Дакота вже не боялася, як в перший раз. Вона була впевнена в діях Тарур, тому трохи послабила хватку. Шкода, вона не могла відчувати думки й почуття інших людей, але Фред, напевно, вважав Дакоту божевільною ....
Таура, м'яко приземлившись на протилежний край, весело заіржав, вставав на диби. Дакота погладила його по шиї.
- Так, ти мене вічно не слухаєш. Я ж сказала: акуратно, а ти .. Гаразд, біжи, заслужив - зістрибнувши з жеребця, Дакота почекала Фреда. Таура весело заіржав, відчувши свободи і кинувся вглиб лісу, мелькаючи молочний плямою в деяких місцях.
- Ну як тобі Таура? Милий, правда? - Дакота села на стовбур поваленого дерева, прибираючи волосся, що потрапили в очі.
Поделиться102011-11-13 14:50:49
Ця тиха ніч віддавала страшенною напругою, повітря у кімнаті можна було хоч двома ножами різати. Здається, він помилився. Гірко і страшенно. Як завжди, Фред сам усе зіпсував. Можна було прикинутися Джорджем, сказати «як добре я тебе розвів, я насправді Джордж» і хай потім усі претензії та сором до нього. А Фред білий і пухнастий. Але так мабуть теж не вийде. Що тепер було робити, казати? Як себе поводити? Йому було прикро, що він міг зачепити почуття Дакоти. Не тому, що в неї батько аврор, та міг швидко стерти Уізлі з Всесвіту. Не тому, що він міг отримати на горіхи від власного батька, а ще гірше матері. Рудий вже уявляв, як Моллі стоїть серед їх невеличкої кухні, грізно та так звичайно тримаючи руки в боки, її руде волосся палає, наче вогонь у каміні, і вони читає синові лекцію, своїм найвищим тембром голосу – «як ти ідіот міг таке зробити? Поліз до цієї біднесенької дівчини, та що ти собі думав? Я ось тебе зараз відлупцюю так, забудеш геть про дівчат навік!» Ну і все у такому дусі.
- Фред, все в порядку. Правда
Уізлі почув її тихий голос, але від цих слів щось йому легше не стало. Чомусь було все так же важко і незрозуміло. Може вони у цьому домі у повітрі якийсь наркотик розпиляли, може йому це взагалі привиділось? Може він спав і ніякої Дакоти тут зараз не сиділо. Мабуть переїв курчат за вечерею і тепер бачить усілякі дивні жахи. Він повернувсь до свого ліжка, але хазяйська донька все сиділа тут, жива і зовсім не привід. Вона підняла на нього свої очі і у цей момент роздався гуркіт грому. Такої сили, що Фред аж підскочив. На мить в нього виникла весела думка, що це Дакота викликала грозу. Хлопець посміхнувся власним думкам і потягнувся за футболкою. Таке відчуття, що він хотів сховатися за нею як за ширмою.
Та припини вже, ідіот. Вона тебе вибачила. Вона мабуть сама нічого не хотіла, це просто такий порив.. Заспокойся, Фреде. Ти й і не у такій халепі бував, якось воно буде.
Коли його голова таки винирнула з футболки, дівчини на ліжку вже не було. Фред якось тупо кліпнув декілька разів очима, намагаючись зрозуміти куди вона поділась і чи не втрачає він залишки свого розуму. Двері були зачинені, та й він нічого не чув. Що за чортівня? Якось інтуїтивно він обернувсь до балкона і побачив, що дівчини витанцьовує на самому краю.
Все, - подумки підвів висновки Фред, - мені гаплик. Я цілуватись відмовився, а вона вирішила політати. Гарне закінчення гарного життя. Прощавайте мамо, тато.
- Еммм…Дакото, а що ти там робиш?
- Знаєш, Фред, мені моторошно набридло сидіти в цій кімнаті. Та й на балконі не дуже. Може, на вулицю. Починається гроза, дуже хороший час. Давай, виходь, буде здорово!
І вона стрибнула униз. Фредова щелепа впала до самого низу і, таке відчуття, що пробила декілька поверхів від здивування. Він потер очі, бо не міг повірити, що дівча просто так стрибнула матір його зна куди.
Це явно був не найконструктивніший діалог а моє життя.
Отямившись, Уізлі підбіг до краю балкона та глянув униз. Він вже уявив, що зараз побачить великий млинець із золотистими волосами Лоуренс, але на його щастя та подив дівчини була у повному порядку. Більш того, вона сиділа…на коні! Це вже почало перетворюватись на якусь казку Барда Бідля. Хоча йому такі історії мабуть і наснитися не могли.
-Давай, Фред, спускайся! Якщо боїшся стрибати, спустись по сходах
Боїться? Фред Уізлі боїться? Про що торочить це дівчисько? Та він у житті тільки одного боїться – поганого настрою Моллі Уізлі. Та й те у більшості випадки це його скоріш веселить, ніж лякає.
Зараз він уявив як вони виглядають із сторони. Дакота під балконом на коні, а Фред перетинається через перила і дивиться на неї. Його розібрав дикий регіт, але він відразу ж запнувсь, щоб нікого не розбудити. Рудий переліз через перила та розправив руки як крила.
- Знаєш, ти мене поставила у таке становище…я себе зараз відчуваю якоюсь Рапунзель.
Він посміхнувсь і стрибнув. Ця пригода на ім’я Дакота Лоуренс дуже його дивувала та розважала. Коня наче звали Таура. Доволі незвичайно. Як і все у цій родині, Уізлі це вже затямив. Вони мчали кудись на коні, у хащі, крізь поляни. Маршрут відомий тільки Дакоті та Таура, бо весь шлях вони «спілкувалися» між собою і Фред не втручався.
Але він мав визнати – ще жодна дівчини, особливо серед тих хто претендував на його увагу, не робили нічого настільки божевільного. Жодна з них не катала його на коні. Думаючи про це Фред посміхався у всі 32 зуба та насолоджувався нічною прохолодою, та прекрасним видовищем природи. Все ж такі Великобританія мала надзвичайні ресурси, її було даровано таку природу, про яку інші країни могли тільки помріяти. Зелені поля, високі дерева, м’який вітер… Фред любив це всім серцем. Чомусь саме зараз він пригадав, як витягав з кущів свою подругу Тонкс, коли вони вирішили влаштувати змагання з польотів на мітлі. Це були гарні, веселі часи.
- Ну як тобі Таура? Милий, правда?
Фред відволікся від своїх думок та повернувся до дівчини.
- Так, він…чудовий. Мені ще ніколи не доводилось говорити компліменти коню.
Уізлі розплився у посмішці.
- Класне місце, твоє улюблене?
Дакота сіла на стовбур поваленого дерева, прибираючи волосся, що потрапили в очі, а Фред примістивсь рядом із нею на траву.
Вони розмовляли, або мовчали, або знову розмовляли. Напруження зникало, слова йшли з вуст просто та впевнено, розмова була дійсно схожа на розмову, а не на булькотіння двох ропух у болоті. Тільки в них почавсь нормальний діалог, як десь поблизу щось промайнуло. Щось дуже схоже на трансгесування. Хтось приєднавсь до них у цьому лісі, і чого відчуття у Фреда було не дуже приємне. Він точно знав – якщо волосся на голові стає дибки, це може значити тільки біду. Тепер він вже чітко бачив, що до них насувалась якась фігура, чи то у темному балахоні, чи у платті. Поки вона не вийшла до них і місячне сяйво не показало обличчя цієї гості, Фред встиг дістати паличку з джинсів. Вже не перший раз за цю ніч він не повірив власним очам. Перед ними виросла постать Беллатриск Лестрейндж.
Мабуть життя вирішило мене сьогодні доканати.
Він бачив шалену посмішку на губах цієї…жінки, якщо її можна так називати. Вона переводила погляд з нього на Дакоту і звично крутила своє волосся. Дуже тихо та повільно пожирачка смерті підійшла до них. Фред чекав.
- А я й не знав, що ця поляна стала новим місцем вигулу в’язнів Азкабану. Чи це в тебе така романтична прогулянко, Беллатриссо?
Він зухвало подививсь на неї і посміхнувсь. Фред її не боявсь, вона всього лише чарівниця з паличкою. Так само як і він. Але треба було захистити Дакоту. Краєм ока він подививсь на дівчину, і знов здивувавсь. Вона так само спокійно сиділи на стовбурі, наче перед нею не Лестренйдж витупцьовувала, а професор Флітвік. А пожирачка у цей час роздивлялась його, і й її погляді можна було прочитати відразу. Та що йому було до того.
- Обережніше з друзями, дитино. Бо тебе можуть не так зрозуміти.
Спочатку Фред і справді не зрозумів. Чи вона зверталася до нього? Чи його кликала «дитиною»? Але потім він зрозумів, що вона дивиться і розмовляє з Дакотою Лоуренс.
- Ооо, подивіться, малюк-близнюк не розуміє, що це коїться.
І вона знов зареготала, наче навіжена. Фред був і справді роздратований.
- Мене звати Фред, тупе створіння.
Це було дуже необережно, він знав. Якщо це її не розлютить, то навпаки розвеселить. Вона почне ще більше знущатись. Хай над ним, але якщо вона зачепить його сім’ю… Він розумів, що не втримається від бажання відірвати їй голову.
Жінка перепинила реготати і подивилась на нього, поглядом повним ненависті. Вона практично прошепотіла слова, як змія.
- Ти граєшся з вогнем, байстрюк! Думаєте, що краще злигатися з магглами? Ви ганьба світу магії!
- Кого ти називаєш «вогнем»? Себе? Ти вже не вогонь, а так…стара швабра, що мабуть і дихає вже через раз від старості. Хочеться підкинути тобі пару галеонів, об ти вмилася та привела себе у нормальний вигляд. Чи тобі Лорд не дозволяє? – паличка міцно, наче приросла до руки. - Ганьба? Тут би я посперечався. Ти, та вся твоя рідня ганьбите магію лише своїм існування. Особливо цей ваш Драко, шмаркач недорозвинений.
Чекати жоден з них вже не міг. Однаково вони дістали палички і направили один на одного. Рудий готовий був порвати цю ненависну ганчірку на шматки і зробив би це голими руками. Але й цей самий момент Дакота встала зі свого «крісла» та вийшла вперед, ставши перед Фредом. Він навіть не встиг ї зупинити.
- Що ти робиш…?
Але вона не слухала і вже зверталася до Белатрікс.
Поделиться112011-11-23 15:00:34
Хтось сподівався на романтичний вечір при свічках чи біля запаленого каміна? З смугастим теплим пледом, відвертими словами і безхмарним щастям? Прокиньтеся, діточки, це тільки в недорозвинених мізках занадто інфантильних дівчаток могли подібні думки і уявлення, що супроводжуються рясним слиновиділенням та іншим захопленням.
Окрім як "Я постараюся повірити, що ти можеш любити такого жахливого людини як я", дочекатися більше нічого не можна і "ти виходиш на наступній станції". Як все банально і сумно, але по-іншому ніяк. Ненавиджу потекшую туші на обличчі, виїжджаючі поїзда, особливо коли тебе на них ніхто не проводжає і таке інше.
Можна було згадати того милого хлопчика, який тактовно не випитував причину подібного її стану, а просто, дізнавшись, що вони їдуть в одному вагоні, поїв кави і розповідав всякі веселості аж до відправлення.
Хлопчик був дуже милим, але це нічого не змінювало, ніяких відчуттів окрім відрази від усього можливого подальшого в перспективі.
Минуло кілька хвилин після всього цього, але тупняк залишився. Як не дивно, ні запоїв затяжних, ні непроглядне депресій і поруч не стояло - це було нетипово для неї. Або просто обмірковувала, що відбувається, вперше в житті намагаючись думати головою, а не емоціями. Висновки виходили невтішними, вірніше вийшли б, якби емоції як завжди не переважили. Тому й з'являлася безпричинна злість. Злість на все. Все дістало. Люди, повітря, звуки, запахи, весь світ. Просто все задовбало до неможливості і змінити неможливо, і змиритися бажання немає.
Коли розмова тільки-тільки почав складатися, до них приєднався хтось ще. І цей хтось, явно був налаштований не дружелюбно. Але варто було Дакоті почути несамовитий сміх, побачити вічне копицю чорно-сивого волосся на голові, так дівчина одразу зрозуміла, що зустріч буде явно не веселою. А що б ви зробили на місці Дакоти ...
***************************************************************************************************
Грудень, 1996.
Дакота, посварившись з батьками, збігає з дому. Йти їй не куди: всі залишилися в Гогвортсі, а її забрали батьки. «Вже самостійна особистість» бродила по магічному Лондону. Час був за опівночі, небо освячували місяць, дивилася на Дакоту. Їй завжди здавалося, що у Місяця, якщо придивитися по уважніше, є очі ... Очі, повні болю і відчаю, очі, повні страху ... дмухаючи на захололі руки, Дакота потопталися ногами, озирнувшись по сторонах. Вона знаходилася, за її розрахунками, на площі Грімм. А може, й ні. Немає. Це кінець. Що толку бродити тут по вулицях, знаючи, що додому ти не підеш через власну гордості ... Але ви знаєте, що таке гордість для Дакоти. Вона не визнає свою поразку, поки б'ється її серце. Але хіба серце може битися, коли всі, хто тобі дороги, знаходяться в Гогвортсі?
Витерши заледенелой сльози, краплями збігали з очей, Дакота села, підвернувши під себе теплий пуховик, закривши обличчя руками. Перед очима виникли до болю знайомі обличчя. Ось Чжоу, найкраща і віддана подруга. Ось Анна, яка розповідає про майбутні матчі. Ось Місяць, вічно говорить щось невпопад. Ось Софі, що робить завдання з нумерології. Ось Себастьян, що витають десь у своїх думках. Ось Міхаель, що сидять на кріслі ... І з ними повинна була бути Дакота. Зараз вона б грала щось на гітарі, а всі слухали ... Від спогадів стало ще холодніше. І мимоволі згадалися рядки однієї пісні: «Люди скажуть все забудеться ... Заживе, біль піде ... Вулиці замете випав сніг ... І любов і друзі-все по новій, але я ... Але я не буду так жити! .. Я не зумію забути ... Я заклинаю, Перейдемо, Ангел Долі, де ж ти, де ... »
Холод стало якось відпускати, а сніг став таким м'який і пухнастим, що хотілося заритися в нього, ніби він міг захистити від усього навколишнього світу ... Дакота лягла на сніг, зарившись в нього носом. Вона не відчувала холоду, ні ... Їй стало тепло ... Просто тепло ...
Темрява. Непроглядна темрява. Не видно нічого, навіть себе. Спочатку, дівчина подумала, що померла. Що зараз з'явитися Смерть, але не така, як у книгах. Напевно, чоловік, років сорока і зі сміхом заявити, що косу і капюшон залишив удома ... Або що-небудь в цьому роді. Вона чекала, але нічого не з'являлося. І раптом різка-спалах. Вона була схожа на патронуса, або Лумос Максима ... Така яскрава, така тягуча, така принадна ... Вона почала потихеньку наближатися ... Ближче, ближче ... Дакота здавалося, що минуло, мабуть, років зо два, перш ніж спалах змінили фарби. І перше, що вона побачила-стеля. Облізлий в деяких місцях, чорний, як у фільмах жахах. Дакота насилу села, її трохи нудило. Ліжко, де вона лежала, теж була чорною з двома сірими подушками. Камін, де вогонь вже догорів. Стіни, потріскані в деяких місцях, теж були чорного кольору.
- Все ясно, я померла-сказала дівчина, підходячи до каміна. Перед ним лежали газети, ними, водимо, підтоплюються піч.
- Ні, хоча дуже намагалася - відповів чийсь незнайомий голос. Від несподіванки дівчина повернулась, досить різко. Ноги підкосилися і вона відчула., Що падає. В ту ж мить її підхопив незнайомий чоловік
- Обережно. Вибач, не хотів тебе лякати - він допоміг Дакоті дійти до ліжка. Це виявився чоловік, років тридцяти, в коричневому піджаку.
- Сіріус ... Сіріус Блек? - Нервово заковтнувши, запитала Дакота.
- Він самий ... А ти, мабуть, міс Лоренс? - Запитав він, акуратно саджаючи дівчину на ліжко. Вимовив він прізвище навіть з нотками гордості. Звичайно, як тут не пишатися, коли твій батько-один з найбільших аврорів магічного світу?!
- Не треба називати мене Лоренс! - Крізь зціплені зуби сказала Дакота. Їй було неприємно, коли її називали за прізвищем. І на п'ятому курсі вона хороша дала це запам'ятати ..
- Добре. Дакота. Так що ти робила одна, вночі, на вулиці? - Погляд Сіріуса був непроникний. Дакота просто подивилася на нього. Їй не хотілося розповідати ні про сварку, їй взагалі не хотілося говорити ...
-Гаразд, не хочеш, не говори. Залишайся тут і нікуди не виходь з кімнати-суворо сказав Блек, підводячись. Я послав сову і скоро за тобою прибудуть-он уже майже дійшов до дверей, але Дакота тихо сказала
- Я не хочу додому ... Я хочу назад, в Хогвартс .. Я навіть з ними не попрощалася ... - ах, якби Дакота знала, що в Хогвартс більше вона взагалі не повернеться, вона б просила сильніше.
- Якось ми йдемо від тих, хто нас любить, що б потім все життя подумки до них повертатися ... - Зітхаючи, скель Сіріус, закриваючи двері. Дакота трохи посиділа на крові, чекаючи, поки кроки вщухнуть. Відкривши двері, Дакота тихо виглянула. Переконавшись, що нікого немає, вона вийшла з кімнати, зачинивши двері, але та, як на зло, зрадницьки заскрипіла. На щастя Дакоти, цього ніхто не почув. Знизу долинали голоси. Дакота тихо спустилася по сходах, намагаючись не наступати на старі сходинки.
-Вона прокинулася?
-Так.
-Може, варто їй все розповісти? Тонкс, сходи-ка за нею-Дакота безпорадно озирнулася в пошуках укриття. Але ховатися було не де, тому дівчина залишилася стояти на місці, чекаючи, коли за нею прийдуть. Тонкс, виявилася вельми симпатичною дівчиною, з яскраво-малиновими волоссям, одягнена в чорний млинцевий плащ. Побачивши Дакоту, вона рішуче попрямувала до неї, але раптом спіткнулася об лежачу на підлозі мітлу.
- О, вже прокинулася? З поверненням, Лоренс.
- Привіт ... А, ти мабуть, Німфадра? Мені батько розповідав про тебе - в ту ж секунду, волосся дівчини з малинового стали яскраво-червоними, а очі потемніли.
-Ні треба називати мене Німфадора - грізно сказала вона
- Ні треба називати мене Лоренс-в тому ж дусі відповіла Дакота
- Тонкс, що там? - Пролунав ще один голос.
- Все в порядку, вона вже прокинулася-крикнула Дора через плече. Волосся тут же прийняв «природну» малинове забарвлення.
- Метоморф? Вау ..- щиро здивувалася Дакота, йдучи за Тонкс. Та весело підморгнула, і першою увійшла до кімнати.
За величезним столом сиділа багато людей, різних віком. Деяких Дакота смутно пам'ятала, про деякі-бачила в перші.
- Ти кого-небудь знаєш, Дакота? - Запитав літній чоловік, з магічним оком.
- Звичайно. Ви-Аластор. Це-Сіріус Блек, це-Німф ... Тонкс, Реміус, містер і місіс Візлі, Кінгслі ... - вона хотіла продовжити, він Дикозор її перервав
- Добре. Не будемо втрачати на неї час. У нас збори, якщо ви не забули. Ну так що, у кого-небудь є ідеї?
-Може, спочатку присвятимо Дакоту в курс справи-обережно зауважила Тонкс.
-Добре-буркнув Муді, спираючись на стілець-це-Орден Фенікса, ви боремося проти смертежерів. Ми, також як і вони набираємо собі соратників. Пожирачі намагаються вижити з магічного світу напівкровок і маглонароджених. А ми-навпаки, намагаємося перешкодити їм. Поки що, наскільки нам відомо, деякий з прихильників Воландеморта, працюють в Мінестерсве. Від туди вони можуть прораховувати кроки Міністерства ...
-Може, в цьому і наша проблема? - Обережно запитала Дакота-якщо Його прихильники працюють в Мінестерстве, то може, нам спробувати впровадити своїх прихильників до смертежера?
-Ідея, звичайно, хороша, але ось одна проблема: ми стикалися вже в бою з Пожирачами і вони знають майже всіх з нас, а ми-их.
-Але ж вони не знають всіх Орденовцем. Вони не знають мене ...
-Ти правда хочеш цього, Дакота? Пішовши на це, ти назавжди відмовляєшся від Хогвартса, від друзів, від рідних ...
- І нехай. Я знаю багато чистокровних чарівників і чарівниць, але також знаю і достатньо багато напівкровок і маглонароджених, які за своєю силою навіть перевершують чистокровних ... Ось, наприклад, Герміона ... Мало хто може зрівнятися з нею за силою магії ...
- Ти кажеш мудро для настільки юної дами ...
-Тоді б її не взяли на Когтевран, Аластор-нагадав Сіріус
-Ну так, звичайно. Ну що, Дакота? Ти згодна, ось так, з ризиком для життя, піти в Пожирачі?
-Чистокровна чарівниця, яка мріє помститися своїм батькам ...
- Але він же ...
-Не хочу нічого чути-гаркнула Дакота, ударивши кулаком по столу-я сказала, що прийняла рішення, значить, я прийняла!
-Добре ... коли підеш?
- На світанку-сказала Дакота, грізно блиснувши очима
****************************************************************************************************
-Що тобі треба, Белатриса? Наскільки я знаю, наказу нападати на аврорів поки ще не було - сказала Дакота, виходячи з-за спини Фреда, встаючи між ним і відьмою.
- Наказу дружити з ними теж не було- сказала Пожирачка, направивши на Фреда чарівну паличку.
- Спробуй зробити з ним хоч щось, і я Круц застосую! - грізно прошипіла Дакота, машинально дістаючи з кишені чарівну паличку. Найменше їй зараз хотілося битися з Лестрейндж, але дивитися, як ця відьма зробить щось з Фредом було ще огидною ...
- Круц кажеш .... А що, це не погана ідея ... - сказала Белатриса, направляючи свою чарівну паличку на Дакоту. Та ще сильніше стиснула паличку в руці, готуючись дати відсіч ... Але надто пізно ... Заклинання вже вилетіло з палички відьми.
Дакота різко скрикнула, впавши на землю. Біль пульсувала по всьому тілу, не даючи ні дихати, ні рухатися. Це було, звичайно, Круц. Що ж ще ... Крізь біль Дакота почула, як Трікс говорити Фреду:
- Вона ж тобі нічого не розповідала, вірно? Так от: вона-Пожирачка Смерті! - потім сміх, а потім-пустота ... Біль почала вщухати, і Дакота зрозуміла, що відьма полетіла. Але хіба вона прийшла тільки за цим: відкрила таємницю і тут же бігла?
Поделиться122011-11-25 21:00:07
Повітря можна було різати ножем. Все навкруги наче зійшлося у нерівному двобої, дерева страшними поривами вели між собою боротьбу, листя кружляло навколо, і лише три постаті не зробили жодного руху. Чи то лише здалося, чи насправді стало дуже холодно і темно? Можливо то була магія Темного Лорда? А що як Беллатрікс привела із собою цілу армію Пожирачів? І тут Фред зрозумів, що йому не страшно. Принаймні не за себе. Якщо за волохата потвора зараз вирішить битися з ним – нехай. Він виб’є з неї весь той ідіотизм, що живе у її голові. Він власноруч доб’є її і закопає у найближчу яму.
Звичайно, як будь яка нормальна людина Фред просто люто ненавидів Пожирачів. За те, кому вони слугували. За те, яку шкоду робили і як знищували інших людей. Та їх самих треба було не просто у Азкабані тримати, а катувати кожного дня. За кожну вбиту, за кожну катовану, за кожну скривджену ними людину. Колись вони з Джорджем сиділи літом вдома у вітальні своєї хати, щось придумуючи і вигадуючи нові жарти для Персі. У кімнату увійшла Джинні, яка ревіла наче білуга і через свої сльози не могла відповісти чому. Коли вона все ж таки заспокоїлась, брати спитали хто налякав їх малу. Джинні розповіла, що мама пояснювала їй хто такі Пожирачі, Темний Лорд і до чого тут хлопчик на ім’я Гаррі Поттер. Дівчинка плакала, бо їй було страшно, що Белатрікс прийде, та забере її і змусить бути служницею поганих мужиків. Близнюки були такі здивовані, що мабуть вперше насправді зрозуміли, за що варто боротися, чому треба знищувати темну магію і все інше.
І ось зараз йому випала така чудова нагода. Адреналін пульсував, голова ходила обертом, йому здавалося, що він вже сам несповна розуму і в нього повільно їде дах. Чи не підсипали йому Лоуренси якихось грибів за вечерею? Беллатрікс, як завжди, стояла водночас крива і непохитна, безглузда зачіска, одяг більше схожий на лахміття та ганчірки, посмішка… та сама навіжена та страшна посмішка разом із тупуватим пронизливим сміхом, що мабуть і досі переслідували Невіла Лонгботтома у його нічних кошмарах. Уізлі лютував. Яке там почуття праведності, який Орден? Та він прямо тут прикінчить її власними руками, задушить, підвісить за горло до дерева, віддасть кентаврам на забиття, чи банально переріже їй глотку. Зараз Фреду було тільки шкода, що це все були прийому не світлої магії.
Коли Дакота почала просуватися до Лестрендж, Фредова щелепа наче припинила свої існування. Він закляк, бо зараз, ось прямо тут на його очах загине безневинна дівчина. Те, що він почув потім, змінило його думку про сім’ю Лоуренс назавжди.
-Що тобі треба, Белатриса? Наскільки я знаю, наказу нападати на аврорів поки ще не було.
- Наказу дружити з ними теж не було
- Спробуй зробити з ним хоч щось, і я Круц застосую!
Інакше як ідіоткою, Фред зараз назвати Дакоту не міг. Що вона собі думала? Чомусь його вже не дивувало, як спокійно вона «привіталася» з Пожирачкою, не дивував цей діалог, якого по суті не повинно було бути. Але вона сміла погрожувати Беллатрикс? Дурне дівча, само накликало на себе біду. І наче підтвердивши його власні думки Беллатрикс вимовила:
- Круц кажеш .... А що, це не погана ідея ...
І одним змахом палички відкинула дівчину десь на кілька метрів. Він тут же зірвавсь з місця, наче його тіло в один момент перетворилось на легкий пух, та кинувсь до дівчини. Рятувати, чи робити хоч щось. Коли він зрозумів, що вона в якось сенсі в порядку, пожирачка знову звернулася до нього.
- Вона ж тобі нічого не розповідала, вірно? Так от: вона-Пожирачка Смерті!
І знову цей страшний регіт, наче стадо свиней вибігло з свого сараю і почало хрокати найвищими голосами. Мозку вже не було, йому на зміну прийшла лють.
- Ах ти ж потвора! Авада Кедавра!
Але він не встиг. Відьма зникла так само швидко як і з’явилася, і сліду не лишилось. Фред люто тупцював на тому місці, де вона тільки що стояла.
- Ти…сука! Мерзенна хвойда! Я все одно тебе дістану. Чуєш мене?
Звичайно, зараз його чула лише Дакота, яка все ще лежала на землі. Фред згадав про неї, і спочатку йому стала шкода молоду Лоуренс. Та все ж здоровий глузд почав повертатися до нього. Йому це явно не наснилося. Вона пожирачка. Точніше ні, ще не пожирачка, бо це безглуздо, в такому віці пожирачками не стають. Але вона притримується їх погляду на життя, хочу бути однією з них. Вона… невже вона така сама паскуда як і вони?
Уізлі підійшов до дівчини, яка вже встигла піднятися на ліктях та важко дихала. Фред став біля неї, дивлячись згори вниз.
- Ти як, оговталась?
Лоуренс кивнула головою, наче все добре.
- Що ж…Тоді розкажи мені, що це в біса було?
Вони дивились один на одного. Дівчина мовчала, а Фред кипів і зсередини і зовні. Він не міг терпіти цього мовчання, йому треба була знати що відбувалося. Де подівся той романтичний хлопець, який ще пару годин тому цілував когтевранку Дакоту у гостьовій спальні? Він нього не було і сліду. Зараз Уізли трансформувався у розлючене пекло. Такий його стан за все життя бачив тільки Джордж та Пожирачі Смерті при двобої. Інші вважали його веселим безтурботним хлопцем, з вітром у голові та жартами замість мозку. Цього вечора цей «веселий хлопчина» почував себе знищеним, обманутим. Він навіть не міг підібрати правильного слова для цієї ситуації і свого стану.
-Ну…твою матір, ЧОГО ТИ МОВЧИШ?
Його власний голос перейшов на крик. Він впав перед Дакотою та взяв її вільною від палички рукою за обличчя. Але не ніжно, як там у кімнаті, а різко та сильно, наче хотів залишити синці на обличчі Лоуренс.
- То ти в нас маленька Пожирачка? А що ж ти мене не попередила. Я б взяв когось з Ордену, ти б покликала своїх замаскованих друзів – от би погуляли! Що мовчиш, білявочко? Чи язик проковтнула? Давай, прошепоті мені якусь брехню своїм солоденьким голосом. Ти ж не боїшся Беллатрикс, то чого ж тобі соромитись мене?
Якби ж Джордж був зараз тут. Він знав як заспокоїти свого брата-близнюка. Джордж завжди був спокійніший та більш розсудливий. Коли Фред вже готувався бити пики, Джордж віршував конфлікти словами. Ось такий він - рудий антидот до рудого дратівника.
Фред встав, підхопив Дакоту під лікоть і притулив її спино, до дерева. Шалена посмішка грала на його губах, а у руці, на небезпечній відстані від обличчя Дакоти, вертілась чарівна паличка.
--Тобі стало сумно, і ти вирішила пограти серед ночі? Спочатку невинне личко і солоденькі слова, аби задурити мені голову, а потім бах – і страшенна Беллатрикс стирає мене із Всесвіту? Ти гарно прикидаєшся, п’ять балів. Ні, справді, це я тобі як актор кажу.
Уізлі потроху заспокоювався, адреналін переставав грати у кожному кутку його тіла. Та він не збиравсь все залишати ось так.
- Або ти мені зараз все розкажеш, або клянуся – я тебе вб’ю.
І Фред був невпевнений чи то він так жартував, чи справді був готовий прикінчити людину.